Без жодного шансу. Афанасьєв і Солошенко про те, як ФСБ ламає людей у полоні

Звільнені 14 червня політв’язні Геннадій Афанасьєв та Юрій Солошенко зустрічають нас у лікарні, куди їх доправили одразу після прильоту в Україну. Навіть рідні змогли побачитись з ними не в аеропорту, перша зустріч відбулася у лікарняних палатах.

“Забагато вражень, перевтомлюємось… Ми звикли, що з нами нічого не коїться – останні роки ми ж були у в’язницях. І якась метушня для нас є дуже великим стресом”, – ніби вибачаючись, кажуть наші співрозмовники.

Вони погодилися спілкуватися вдвох – бо після пережитого відчувають себе майже сім’єю, хоча й не були в одній камері у російській в’язниці.

Так і розповідають, по черзі гортаючи в пам’яті дні останніх двох років. Підтримують один одного і з півслова розуміють те, що нам важко уявити.

Ось Геннадій розповідає про затримання, побиття. Присутня в кімнаті мама Ольга Афанасьєва зі сльозами на очах виходить за двері.

Потім він пригадує, як його змушували підписувати свідчення – і Юрій обіймає його за плечі, щоб заспокоїти і сказати: “Ніхто не знає, як вчинив би в такій ситуації”.

Вони сидять поруч.

25-річний Геннадій – у футболці з тризубом і таким самим кулоном на шиї, поряд – український прапор.

“Це все друзі подарували”, – тішиться він і одразу перепрошує, що говоритиме українською повільніше, бо давно нею не спілкувався. На пропозицію розмовляти як йому зручніше, категорично відказує: “Ні, українською – це принципово”.

Інтелігентний 74-річний Юрій – у простій білій футболці, лікарняних штанях і з хустинкою, яку постійно мне в руках. Під час розповіді Гени про тортури, в Юрія червоніють очі.

В обох попереду – обстеження і лікування, повернення до мирного життя в Україні. Та наразі вони не заглядають так далеко наперед – питання про плани на майбутнє кілька разів зависає у повітрі і залишається без відповіді.

Їм справді важко говорити, лікарі не дозволяють тривожити пацієнтів. Але Геннадій і Юрій розповідають багато й емоційно.

“Людям треба про це знати”, – пояснюють вони.

Заради тих українців, хто досі лишається в російських в’язницях, деякі подробиці ми поки публікувати не можемо. Однак сподіваємось, що колись про це можна буде говорити вголос.

 

Геннадій Афанасьєв

Народився в листопаді 1990 року у Сімферополі. Закінчив Таврійський національний університет за спеціальністю “право”, працював фотографом. Під час захоплення півострова Росією допомагав українським військовим, які перебували у Криму, брав участь у акціях протесту. У 2014-му, коли Гену арештували, йому було лише 23 роки. Зараз йому 25.

ЦЕ ТРЕБА КАЗАТИ. ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ, ЩО КОЇТЬСЯ. БО Я НЕ ОДИН ТАКИЙ

9 травня 2014 року я йшов на параді до Дня Перемоги в Симферополі з фотокарткою прадіда.

Після цього вирушив до знайомої дівчини, яка жила неподалік – в центрі міста. Але по дорозі на мене накинулись хлопці в цивільному з автоматами і заштовхали до машини. Поряд стояли журналісти, які знімали все це.

У машині мене кинули на підлогу, вдягнули на голову мішок і повезли.

Поки їхали – били в живіт і голову, розпитували про різних людей, погрожували, що везуть до лісу, що буду сам собі рити могилу.

Зрештою, довезли додому – вони вже знали, де я живу. Забрали ключі від квартири, і ось так, з мішком на голові, завели у квартиру, кинули на підлогу. Вдома щось шукали, але нічого не знайшли. Після цього вже повезли до ФСБ у Криму, і звідти – до місця тимчасового утримання на 10 днів.

Зазвичай там тримають три дні, а далі перевозять до слідчого ізолятора. Але мене тримали 10 – їм це було потрібно.

Адвоката при мені не було, зате було дуже багато слідчих з Москви і таких дуже великих хлопців з Кавказу, співробітників ФСБ. Я був прикутий до залізного столу. Спочатку вони розмовляли, погрожували, я нічого не казав.

У перший день було просто биття.

Підняли до другого поверху – там спеціальні люди і слідчий. Знову ставили різні питання.

Зрозумівши, що я не знаю фактів, які їх цікавлять, почали вимагати дати свідчення проти себе. Що я зізнаюся в тому, що нібито хотів підірвати пам’ятник Вічного вогню 9 травня.

Це абсурдно, бо я сам був серед людей, які йшли до пам’ятника! Мене там і затримували, і це бачило дуже багато народу.

На цьому другому поверсі вони вдягли боксерські рукавиці й били ними по голові – аби не було синців.

Це був перший день.

Мене відвезли на ніч в це місце тимчасового утримання. Усі 10 днів, поки був у цьому місці, – не давали спати, їсти, не було навіть туалетного паперу, нічого не було. Якесь підвальне приміщення, було дуже холодно.

Протягом перших 5 днів застосовували… Просто пакет вдягали на голову, душили…

(Генадій замовкає, за мить продовжує).

Це треба казати. Люди повинні знати, що коїться. Бо я не один такий. Я бачив багато таких прикладів: так робили не з усіма – а з тими, хто їм був потрібен.

До мене в камеру заводили Олексія Чернія, який при мені казав, що я такий-то, такий-то.

Ми з ним зустрічалися до цього. На самому початку окупації Криму я організував спільноту, яка займалася медичною допомогою для наших бранців, які знаходилися в оточенні.

Саме у цій спільноті ми познайомилися з Чернієм.

Так-от, Черній давав показання на мене і на хлопців.

Це був психічний тиск: коли людина проти тебе свідчить, а слідчі кажуть, що тобі вже нікуди піти, нічого зробити.

Слідчі казали, що в мене немає шансів: “Ти отримаєш 20-25 років. Можеш лише зізнатися, і тоді отримаєш менше”.

Я вирішив, що якщо на мене дали свідчення, і йдеться лише про підпал – я підписав згоду.

Я ні на кого не давав свідчення, лише сам визнав свою провину.

Потім вони зацікавилися вже Олександром Кольченком і Олегом Сенцовим. На них дав свідчення Черній.

Після цього почалися вже серйозні катування.

Вдягали протигаз на голову зі шлангом, відкручували нижній клапан і бризкали туди балончиком – починалося блювотиння, ти починав захлинатися в цьому, бо ти в масці.

Коли захлинаєшся, маску знімають, дають понюхати нашатир – і все повторюють.

Продовжилося тим, що під’єднували електричні дроти до статевих органів – і били струмом. Якщо удушення ще можна було витримати, це вже був інший біль. ТАК змушували ставити підписи на документах.

Просто ставити підписи, і все.

Я розумів, що там. Я бачив, що написано. Але я сам власноруч не писав, все було вже заготовлено, весь текст.

Майже під кінець, коли вони вимагали укласти з нами угоду, мене роздягли, поклали на підлогу, якісь люди тримали – і паяльником коло тіла водили й розповідали, що буде, коли цей паяльник потрапить під мене.

Найголовніше – у мене є мама – і вони погрожували добратися до неї. Це подіяло…

Я себе засуджую, караю зараз за те, що не був міцніший. Я відмовився від своїх слів, але…

Я підписав ті документи, і мене перевезли вже до Москви. З тими ж погрозами змусили виступити на телебаченні, сказати, що їм потрібно. Я пам’ятав, що зі мною робили останні дні – і не вірив, що хтось мене може захистити, аби це не повторилося. Тому я просто повторив те, що вони вимагали сказати.

Мені говорили: “Так будеш спокійно собі сидіти в тюрмі біля дому, де тепло й гарно, а якщо ні – потрапиш до дуже поганих місць“. Я вірив, що вони можуть це зробити.

Коли до мене приходили правозахисники, я їх остерігався. Ну, скажу я цим людям, що зі мною було. А що буде потім? Не знаю.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я НА СУДІ СКАЗАВ, ЩО КОЛЬЧЕНКО І СЕНЦОВ НЕ ВИННІ, У МЕНІ ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ – Я ПЕРЕСТАВ БОЯТИСЯ

Весь перший рік-півтора у мене в душі велась страшна боротьба через свідчення проти невинних хлопців.

Я тримався до їхнього суду, бо вважав, що якщо я себе викрию, вони зроблять так, щоб мене зовсім до суду не повезли.

Я хотів, щоб це була несподіванка на суді. Я дочекався.

Я вже вирішив, що все, це кінець. Написав листи з вибаченнями за всі мої гріхи до всіх моїх друзів, до матері, – і пішов до суду.

Відразу після цього виступу оперативники ФСБ у Ростові влаштували побиття. Завдяки тому, що з’явилися адвокати й захисники, вони змогли зафіксувати ці травми, які були мені нанесені.

Росіяни виконали свої обіцянки – повезли мене до сучасного ГУЛАГу в Республіці Комі, до єдиної в Росії такої виправної колонії. Там я був навіть не в колонії, а в суворому бараці.

Я не зможу вам це пояснити – хто там не був, не зрозуміє.

Та й сам переїзд був дуже важким – на дворі 40-45 градусів, вагони так нагріваються, що їх треба охолоджувати пожежною машиною. Усередині – ні води, ні туалетів. Це загальні умови для російського арештанта. Вони так живуть, як тварини, інакше не сказати.

Мене перевезли вже до колонії, там в мої речі підкинули лезо.

Ми судилися, але вони відмовляються навіть пред’явити відеозапис з ночі, кажуть: “Це не має стосунку до справи”. Ні свідків, ні захисту – просто відмовляються, і все. Через це лезо мене відразу перевели з карантину до штрафного ізолятора, а потім до бараку суворого режиму.

Це такий великий барак, десь по метру-півтора від стін ідуть залізні грати, і за ними ходить варта. Ви ніби у зоопарку, навколо вас люди, вони бачать вас. А поряд – 100 людей на 150 квадратних метрів.

Нема де сидіти, лежати заборонено, усе заборонено. Це перший такий барак суворого режиму на всю Росію.

Але я скаржився на умови, постійно скаржився. Знаєте, після того, як я прийшов на суд і сказав, що Кольченко і Сенцов не винні, у мені щось змінилося – я перестав боятися.

Але я нікому не вірив. Навіть коли до мене прийшов мій адвокат Попков, він показував свої свідчення, паспорти, бо я казав: “Я не буду з вами розмовляти”.

Там, у Республіці Комі, я дуже тяжко захворів.

Самого діагнозу я не знаю, мене перевіряють. На шкірі були дуже великі запалення, які не проходили, їх треба було лікувати, але ніхто цього не робив. Тому я їх вирізав. Ми з хлопцями рвали простирадло, перев’язували, потім прали і знову перев’язували. Брали ще якийсь дитячий крем і мазали ним – що могли, те й робили.

Через деякий час мені почали приносити пігулки – антибіотики. Але через них почалось інше захворювання, бо пошкодився шлунок.

Ці запалення на шкірі зникали, а потім за тиждень-два знову з’являлись.

За деякий час мені підкинули в зимову куртку телефонну сім-карту. Куртка була в окремому приміщенні, яке на ніч замикається. Зранку я пішов на вулицю – у нас був плановий обшук.

Коли я повертався, тільки до мене одного підійшли і сказали: “У нас є оперативна інформація”. Мовляв, ти до цього на 4 дні їздив до лікарні, і коли виїжджав, інші арештанти підкинули сім-карту. Хоча там я був один у штрафному ізоляторі.

Я наполягав, щоб ця сім-карта була вилучена з колонії слідством Російської Федерації, аби вони зробили білінг, роздрукували текст, і побачили, що це не мої розмови. Але вони в перші дні цю картку знищили.

Мене повезли до міста Мікунь – там є жіноча виправна колонія №31. У маленькому приміщенні знаходяться найбільш небезпечні злочинці. Мене тримали в одиночній камері.

2 місяці 15 днів я був постійно один, зовсім нікого не бачив. Біля мене були лише книжки.

У перший час були листи. Але в останній місяць вони знову не доходили, та й мої не відправляли чи вони почали губитися, як пояснювали мені – “Сьогодні в нас були якісь дії і, можливо, ті люди їх загубили”, або “Жінка попросила, передала через своїх співпрацівників, і вони їх загубили”.

Через рік і три місяці їхав до Ростова. Я спустився донизу і там мені видали мої речі. Серед них були всі листи, які я відправляв людям і всі листи, які мені люди відправляли. Там була і книжка Тараса Григоровича Шевченка, я її привіз з собою.

До цього часу приходили листи лише від матері.

До виправної колонії теж приходили листи, але не довго – я скаржився, писав листи повсюди. То мені заборонили листи, і вони зовсім перестали приходити.

…Те, що ми (із Юрієм Солошенком – УП) вам розповідаємо – це все дуже стисло.

Бо кожен день людина, яка знаходиться в камері, тим більше якщо вона одна в цій камері – це як ціле кіно, цілий світ для неї. Вона не знає нічого, що буде в наступний момент. І вона все це переживає.

Нам є ще дуже багато чого розповісти – і про беззаконне слідство в Росії, і про історії, долі інших хлопців та дівчат, які були поруч з нами.

Це треба поступово, крок за кроком йти – щоб згадати, відчути й донести до вас. Два роки і два місяці – це не можна передати за 10-20 хвилин.

МИ, ПОЛІТВ’ЯЗНІ, ЯК ЄДИНА ЛЮДИНА В ЄДИНІЙ КРАЇНІ, ЩОСЬ ОДНЕ СПІЛЬНЕ У НАС

Юрій Данилович (Солошенко – УП) називає мене своїм онуком, я його – своїм дідусем.

Ми хочемо зустрітися з усіма політв’язнями, бо відчули, що ми як єдина людина в єдиній країні, щось одне спільне у нас.

Тому Олег Сенцов для мене особисто – це герой. Він вже як частина сім’ї. Ми зробимо все, що в нашій змозі, щоб повернути додому кожного хлопця. Це наша мета.

Я один раз бачив Сенцова в Криму на якомусь фестивалі, там і познайомився з ним. Бачив лише один раз і, мабуть, не згадав би, якби не ця ситуація.

От, ви питаєте, що порадити іншим українцям, які опиняються в полоні у росіян?

Краще там взагалі не опинятись, тому що на справедливий суд і гуманне поводження розраховувати марно.

Якщо українець у безвихідді – хай збереже своє життя, і ми врятуємо його з полону.

І в нас буде здорова людина, наш громадянин.

Не треба вмирати, не треба віддавати своє життя, якщо ти не можеш його ніяк зберегти.

 

Юрій Солошенко

Родом з Полтавщини, закінчив Харківський національний університет, пропрацював 48 років на оборонному заводі “Знам’я” – від інженера дослужився до гендиректора. Завод спеціалізувався на виготовленні радарів і комплектуючих до зенітно-ракетних комплексів. Єдиним замовником на ці деталі була Росія. У 2010 році пішов на пенсію, однак попри закриття заводу, користуючись старими зв’язками, допомагав Києву і Москві у торгівлі спецобладнанням. Має дружину та сина. Юрія Даниловича арештували, коли йому було 72 роки. 11 днів тому йому виповнилося 74.

Я ДО СИХ ПОР НЕ ЗНАЮ, ЧТО ТАМ НАПИСАНО, В ЭТИХ “СЕКРЕТНЫХ” БУМАГАХ

Я был директором завода, постоянно работал с Минобороны России. Это был наш единственный заказчик, потому что мы делали продукцию военно-технического назначения, изделия, которые эксплуатировались в Вооруженных Силах РФ.

Мы нормально работали одним коллективом еще с советских времен. Нас приглашали на семинары, которые из-за нашего присутствия считались международными. Мы приезжали туда со своим флагом, поднимали его под звуки гимна Украины. И это было так приятно, такое искреннее уважение.

Как-то один из этих генеральных заказчиков, полковник российской армии, позвонил и сказал, что они приобрели большую партию наших изделий и просят наше “добро” для использования в их комплексах.

Говорю ему – надо проверить, что изделия действительно кондиционные. Он спросил: “Можешь это сделать?”

Я долго отнекивался – собирался ехать лечить жену, у меня уже были куплены билеты. Да и с завода я ушел еще в 2010 году. Но они так настаивали: “Ну приедь, на один день. Аппаратура есть. Приедешь и уедешь”.

Уговорили. Приезжаю в Белгород, прохожу паспортный контроль, пограничница проверила мои документы, ушла, потом возвращается: “Дайте ваш паспорт еще”.

Даю ей паспорт. Она зашла в соседнее купе и, слышу, по телефону передает мои паспортные данные куда-то. И я понял, что меня “ведут”. Я уже тогда догадывался, что что-то не то… Но я с Колеговым (руководитель департамента гособоронзаказа ОАО ”Росэлектроника”, который и вызывал Солошенко в Россию – УП) работал 12 лет, будучи директором.

Хотя я даже фамилию эту произносить не хочу. Не могу назвать его человеком. Уже сколько я себя убеждал, что я же христианин, и надо прощать – но некоторых подлецов прощать просто не в состоянии.

Думаю: “Ну вот, ведут меня. Ну и что? Я еду в простой рубашке, джинсах, босоножках, три тысячи российских рублей в кармане и обратный билет. Колегову пообещал, я с ним работал сколько…” Вроде и причины не вижу какой-то, чтобы возвращаться.

В Москве меня встречают этот Колегов и Демьянов, тоже полковник, бывший: “Что, так просто приехали, без ничего?”

Я им: “Я же на полдня приехал, без ничего. У вас аппаратура есть для проверки?” – “Есть”.

Приезжаем в их офис, во дворе стоит какая-то машина, в офисе изделия, которые я знаю. Захожу. Не успел я, как положено, поздороваться, и тут дверь настежь распахивается – и по всем правилам детективного жанра: “Всем оставаться на местах! ФСБ!”

Думаю: “Наверное, что-то эти ребята где-то накуролесили… Это за ними, я тут не при чем”.

Когда подскакивает ко мне подполковник, меня к стене, руки на стену, ноги на ширину плеч. Я ничего не понимаю. Обыскали, взяли два телефона, положили в полиэтиленовый пакет, дают: “Возьми свои телефоны”. Смотрю, там с телефонами какие-то бумаги лежат.

Я говорю: “Это не мое”. – “Нет, это ваше. Вы с ними ездили”.

Оказывается, они подготовили какие-то вроде бы секретные документы, за которыми я приехал, чтобы выкрасть их у России.

“Секретными материалами” оказались бумаги на системы С-300, которые эксплуатируются в Вооруженных Силах Украины 40 лет, и комплектующие делаются на киевском заводе “Генератор”.

Повязали, наручники, фотографируют, все как положено.

Единственная “улика” – это эти телефоны с документами, которые они сами подсунули. На бумажках даже отпечатков моих не было. Я их не читал, я до сих пор не знаю, что там написано, в этих бумагах. Они меня абсолютно не интересовали.

Приезжаем в следственное управление. Думаю, сейчас разберутся, и я поеду домой. У меня билет на 9 часов 15 минут. Смотрю, они так на полном серьезе это все, составляют протокол задержания.

Следователь сообщает мне: “Мы известили посольство”. Приезжаем на суд, я опять начинаю говорить, что это абсурдное обвинение.

Но судья мне: “Дело не в обвинении, а в том, чтобы до окончания разбирательства решить вопрос о мере пресечения”. И принимает решение на два месяца поместить меня в изолятор в “Лефортово”.

Закрыли меня в одиночной камере. На следующий день сопровождают под конвоем в следственное управление.

Потом мне опер говорит: “Вы пишете эти ходатайства, над вами все смеются. Мы умеем писать, мы все написали и обосновали правильно.

Принимайте российское гражданство, и вас переведут в статус свидетеля. Мы не за вами следили, а за Колеговым. Вы же знаете, у него такая должность, он всегда под нашим наблюдением был. Вы вроде как попутно. Если вы примете гражданство, мы переведем вас в статус свидетеля, будете под защитой закона России о защите свидетелей”.

Ну, я, естественно, не согласился.

Тогда они просто меня закрыли.

“ЕСЛИ ВЫ ПРИЗНАЕТЕ СЕБЯ ВИНОВНЫМ В ШПИОНАЖЕ, ЧЕРЕЗ НЕДЕЛЮ ПЕРЕВЕДЁМ НА ДОМАШНИЙ АРЕСТ”

Мои друзья в Москве очень помогли, сразу обеспечили всем, что должен иметь арестант, потому что я даже зубную щетку оставил в поезде – собирался этим же поездом возвращаться обратно.

А в следственном управлении мне говорят: “Тут ходит один адвокат от ваших друзей. Он только навредит вам, потому что его специально прислали, чтобы он выведал, по какой причине вы изолированы, чтобы обезопасить своих, этих руководителей”. Всячески настаивали, чтобы я отказался от этого адвоката.

2 октября суд по продлению меры пресечения. И после суда… Мне опять продлевают строк на два месяца.

Когда я узнал, что меня не отпускают, у меня чуть инфаркт не случился, я действительно себя плохо почувствовал. Надеялся, что два месяца – и недоразумения закончились.

Проходит месяц, я из камеры не выхожу. Через месяц и пару дней меня приводят под конвоем в следственное управление, говорят: “Не можем проводить следственные действия. Ваш адвокат не хочет приходить. Поэтому мы вам советуем вот такого-то адвоката, такой отличный, принципиальный”.

Короче, “рекомендуют”. Привели его, а он говорит: “С завтрашнего дня начнем готовить материалы по переквалификации статьи, потому что шпионаж – это особо тяжкая статья, от 10 до 20 лет, ни амнистии не подлежит, никаким поблажкам”.

Пообещал много – “но только деньги вперед, тогда начинаем работать”.

Ну, дети мои заплатили ему деньги.

А адвокат, как деньги получил, сразу заявил: “У вас два варианта – признать себя виновным, тогда получите по минимуму, 10 лет. Если не признаете себя виновным, получите 20 лет”.

А я говорю ему: “Посмотри на меня. 10 или 20 лет для меня разве имеет значение? Конечно, я не буду признавать себя виновным”.

В общем, без адвоката я был 10 месяцев, и месяцев 8 был без консула. А им надо уже что-то закрывать.

Я не признаюсь – а у них, очевидно, недостаточно материалов. Вызывают меня в очередной раз и говорят следующее условие досудебной сделки со следствием: “Если вы признаете себя виновным в шпионаже, мы вас через неделю переводим на домашний арест”, – к моему приятелю, который живет под Москвой.

Обещают, что у начальника управления друг – заместитель председателя Московского городского суда, он с ним договорился, – я получу условное наказание.

Мне дети пишут, какие меры принимаются, что ездят в Киев, договариваются, потом правозащитники приходили. Российский омбудсмен Элла Памфилова сказала: “Я сейчас вам помочь не могу, только после суда”.

Я знаю, что обвинение абсурдное, что в Украине никто не поверит, что я пытался выкрасть именно эти материалы – потому что они есть у нас!

Я думаю: “Хорошо”. И соглашаюсь на домашний арест.

Но сначала сказал этому следователю: “Я тебе не верю, пусть кто-нибудь из твоего руководства подтвердит”.

Пришел начальник отдела, полковник Растворов и говорит: “Данилович, у меня отец тоже Юрий Данилович, и тоже 1942 года. Я вас так уважаю. Я когда сообщил заместителю председателя суда, сколько вам лет, он сказал: “Да какие разговоры? Условно, пусть едет домой, все будет сделано”.

Они поехали к моему приятелю, взяли у него расписку, что у него есть жилье, где я могу содержаться под домашним арестом. Показывают письмо, я почерк друга знаю. Думаю – может быть, и так…

Подписал эту страшную бумагу.

Я даже её не дочитал, настолько это было неправдоподобно, абсурдно и ужасно.

Через некоторое время, приглашают меня опять в это следственное управление. У начальника стол накрыт, бутылка коньяка и бутерброды. “Понимаете, все согласны, кроме одного. Он сказал, что у вас нет регистрации в России, поэтому вас нельзя под домашний арест… Давайте выпьем”. Пить я не стал…

…Мне следователь как-то в порыве откровенности сказал: “Если я вынесу вам оправдательное заключение, то это значит, что я пошел в отдел кадров увольняться. Вопрос вашего задержания решался на уровне руководства Генпрокуратуры и ФСБ”.

У меня там не было совершенно никаких шансов. Я писал в администрацию президента и начальнику следственного управления. Ни ответа, ни привета.

Проходит время, надо уже знакомиться с материалами дела. Опять адвоката нет, я один.

Прочитал первый том. В первом томе ФСБ пишет справку, что в Украине эти изделия освоены в производстве на одном из заводов. Справка в мою пользу, получается, если бы ее кто-то умный почитал.

Нигде в тексте моих разговоров ни одного разговора по моей инициативе нет. Все это специально так готовилось. Мне звонили, говорили, и такие вопросы… Я уже потом понял – специально провоцировали, чтобы я что-то сказал, что это меня может интересовать.

Один том я подписал. Всего 4 тома. Меня торопят: “Давай бегом, потому что все ж договорено, все надо быстро”.

Потом все очень быстро закрутилось. 11 числа я подписал все тома, 16 числа их получили в прокуратуре и зарегистрировали мое дело, и 19 я получил уведомление, что оно отправлено в суд.

Я думаю: “Может, на самом деле, так решили меня быстренько по условному наказанию домой отправить?..” И приходит сразу с суда сообщение – назначено судебное заседание на 1 октября.

МЕНЯ НЕ БИЛИ – ПЫТАЛИСЬ СЛОМАТЬ МОРАЛЬНО

Суд был закрытым, никого не пускали, ни телевидение, ни консула.

На третьем заседании я выступал в свою защиту. Судья слушал меня. А в приговоре написано, что мои слова “суд воспринимал критически”.

14 числа зачитали приговор. Туда уже допустили всех. И правозащитников, и консула.

И вот приходит письмо – выполнить приговор и отправить меня по месту отбывания наказания. Я в это время был в больнице “Матросской тишины”. Элла Памфилова через правозащитницу Зою Светову передала, что 10 декабря на встрече с президентом Путиным будет обсуждать и вопрос моего помилования.

И вот 10 декабря я жду. Включил телевизор, там показывают сюжет – Элла Памфилова сидит, с Путиным разговаривает о чем-то… Тут открывается эта кормушка: “Солошенко, с вещами на выход”. Ребята говорят: “Ну все, Памфилова все решила”. Я тоже так подумал, собираю вещички.

А меня в накопитель – и на этап.

…Эти столыпинские вагоны. Он похож на обычный: коридор, вдоль него купе, только там всюду решетки. Окон в купе нет. По три полки с двух сторон. 12 человек в купе, все курят. Спрашиваю конвоира: “Если пожар сейчас в купе начнется, ты откроешь решетку, чтобы мы выскочили?” Говорит: “Нет, мне проще вас по акту списать, чем потом отчитываться, где вы все разбежались.

До колонии меня сначала в Нижнем Новгороде положили в больницу СИЗО на две недели, а потом собирались на этап. Но мне стало плохо, меня положили в областную тюремную больницу на территории 5 колонии. Там пролежал 2,5 месяца. Оттуда уже перевели в колонию.

Там я уже мог позвонить по телефону. Я уже знал, что предпринимаются какие-то действия, на что-то надеялся.

Я сидел с очень уважаемыми людьми – два доктора наук. Один – полковник спецназа, мужик настоящий, боевой, с орденами. А с одним грузином я разучивал по его просьбе гимн Украины и вполголоса пели в камере. С парнем 22-летним Лешей из Кузбасса я как-то к слову вспомнил Тычину: “Щоб жить, ні в кого права не питаю, щоб жить, я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу“. А он попросил написать на титульном листе его дневника.

Меня не били – пытались сломать морально. Мне терять…(делает паузу – УП) Конечно, я хотел увидеть своих внуков. Мне следователь говорил: “Конечно, лучше умереть дома”, – а я думаю: “Не дождешься”. Ну вот, я дома почти.

Есть такая организация “Российский узник” – писали мне. Есть “Русь сидящая”. А есть просто люди, которые увидели где-то в интернете, писали. Из Канады какая-то девочка Оля написала.

Когда меня перевозили, отдали письма, одно из них от заслуженного деятеля искусств Украины Сергея Архипчука, который меня поздравил с Днем рождения 6 мая. А я его получил 6 декабря. Мне письма и Валерия Лутковская писала, и Климкин.

В России рассчитывать на какой-то гуманизм совершенно не приходится. У этого монстра, России, одна власть – это самодержец всея Руси и опричники ФСБ у него.

Тем, кто сейчас находится в заложниках в РФ, хотел бы сказать, чтобы держались, верили, потому что Украина о них не забыла – она борется за каждого своего гражданина.

Веру терять нельзя.

Если бы я не верил, что я когда-то буду дома – не знаю, дожил бы до этого дня.

Я засыпал и просыпался с этой мыслью, это стало молитвой.

 

Оксана Коваленко

Галина Титиш

Джерело: Українська Правда