Як Київська митрополія перейшла від Царграду до Москви.

В 1685 році єрусалимський патріарх Досифей категорично заявив, що не буде радити Константинопольському патріарху відмовитися від Києва. Спираючись на церковні канони, він доводив, що ніхто з єпископів не має права шукати влади в чужій єпархії.

З нагоди візиту патріарха РПЦ до Києва ІП передруковує з “Українського історичного журналу” текст київського науковця Ольги Шевченко “Про підпорядкування Київської митрополії і Московському патріархату наприкінці XVII ст”.

———————

Нині, коли помітно зростає інтерес громадськості до минулого нашої держави, питання про роль і місце православної церкви в історії України набуває особливого значення.

Тривалий час воно знаходилося поза увагою дослідників. Багато сторінок церковної історії замовчувалося.

І хоча відповідна наукова база для вивчення проблеми щодо підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату була підготовлена в XIX ст., за радянських часів, коли релігія була проголошена “пережитком минулого”, історію церкви вивчати було неможливо.

Документи, які розкривали події підпорядкування Української церкви Московському патріархату, приваблювали увагу багатьох істориків XIX ст. Зокрема, В.М. Ундольський, Є.Є. Голубинський, А.В. Горський склали їхні докладні списки. М.О. Коялович, С. М. Соловйов наполягали на необхідності подальшого збирання, систематизації і вивчення таких матеріалів 1-2.

Згодом проф. Київської Духовної Академії С. Терновський опублікував значну частину документів з передмовою3, що й донині є основним джерелом для дослідників, які цікавляться даною проблемою. Частина документів була видана також Петербурзькою археографічною комісією 4.

У XIX ст. вийшло друком ряд досліджень, які тією чи іншою мірою висвітлювали важливі аспекти підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату5. У подальшому вивчення даної проблеми пов’язане з іменами І. Огієнка, О. Лотоцького, Б. Крупницького, І. Власовського, Р. Єришока, Г. Удода, 3. Кохута6.

Питання про передачу прав на Київську митрополію від Константинопольського патріарха до Московського постало на порядок денний уже після входження України до складу Московської держави.

І хоча категоричні вимоги щодо підпорядкування московському патріархові Никону ще не лунали, але занепокоєння впливових верхів української духовної ієрархії було небезпідставне.

Адже українське духовенство не одержало підтвердження своїх прав і привілеїв у лютому — березні 1654 р., коли велися переговори українського посольства на чолі з військовим суддею С. Богдановим-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею з московським урядом.

Останній, посилаючись на те, що “оть кіевского митрополита многіе неслушные дела чинятца”7, проігнорував прохання духовенства, надіслав гетьману грамоту “О поведеній кіевского митрополита Сильвестра Коссова”8, де повідомлялося про “митрополичье дурно и измену”9, а сам митрополит був викликаний до Москви для пояснення і вмотивування своїх вчинків.

І все ж таки питання про збереження юридичної залежності Київської митрополії від царгородського патріарха “первой вольности, яже есть всехъ вольностей и правъ коренем”10, було порушене посольством від українського духовенства, яке на чолі з І. Гізелем у липні 1654 р. прибуло до московського царя.

Посольство повідомляло, що непідтвердження даної “вольності”, яка мала важливе значення для канонічного становища Української церкви, викличе невдоволення духовенства України.

Однак московський уряд, не наважуючись добиватися зміни юрисдикції Київської митрополії (оскільки побоювався негативної реакції православної ієрархії Сходу), все ж таки не був схильний і задовольнити вимоги українських церковників.

Тому, незважаючи на настійні прохання послів, а також на підтримку гетьманом поданих вимог, рішення цього питання відкладалося на невизначений час10а.

13 квітня 1657 р. помер київський митрополит С. Косов. Після його смерті питання про перехід Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха набуло особливої гостроти.

Беручи активну участь у підготовці елекційного собору, київський воєвода А. В. Бутурлін у своїх розмовах з блюстителем митрополії Л. Барановичем, києво-печерським архімандритом І. Гізелем та ігуменами київських монастирів наполягав на тому, щоб духовенство визнало зверхність московського патріарха і без його дозволу не обирало митрополита на Київську єпархію11.

Коли ж у середині січня 1658 р. київським митрополитом був обраний Д. Балабан, путивльський воєвода М. О. Зюзін у своєму листі до гетьмана І. Виговського, нагадуючи йому про необхідність поїздки в Москву для обговорення з московським патріархом церковних справ, вимагав, щоб новообраний митрополит не посилав за благословінням до константинопольського патріарха12.

Проте наступник С. Косова навіть не повідомив московський уряд про своє обрання13. В розмові з московським послом Б. М. Хитрово (лютий 1658 р.) він заявив, що ще з часів прийняття християнства київські митрополити “єдин по єдиному” поставлялися константинопольським патріархом, без дозволу якого він не має права прийняти посвяту в Москві від патріарха Никона14.

Та вже у жовтні 1659 р. в підписаних у Переяславі статтях, на яких Ю. Хмельницький і запорозьке військо присягало московському царю, зазначалося, що київський митрополит і все українське духовенство знаходиться “подъ благословешемъ святейшего патріарха Московського… А въ права въ духовные святейшій патріархь вступати не будетъ” І5.

І хоча жоден представник вищого духовенства не був присутній на раді (Переяславські статті підписані протопопами ніжинським М. Филимоновичем і переяславським Г. Бутовичем16-17), московський уряд вважав їх затвердженими.

Доклавши зусиль для затвердження неприйнятної для українського духовенства статті, князь О. Трубецькой почав втручатися і в справи Української церкви, про що, зокрема, свідчить призначення ним місцеблюстителем київської митрополії єпископа Чернігівського Л. Барановича 18-19.

Прийнята в Переяславі стаття про залежність київського митрополита від московського патріарха викликала невдоволення не лише у духовенства, але й у козацької старшини.

Так, гетьманське посольство на чолі з Андрієм Одинцем, яке прибуло до Москви, просило зміните редакцію відповідної статті. І хоча посланцям було категорично відмовлено20, спроби захистити права духовного чину не припинялися.

Це питання передбачалося розглянути і на переговорах військових комісарів (на чолі з В. Золотаренком) з представниками польської сторони при підписанні мирного договору.

Зокрема, в гетьманській інструкції зазначалося, що серед статей, підтвердження яких польською стороною повинні добиватися посланці, була й та, в якій йшлося про збереження юридичної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха 21.

Фіксація даної статті у тексті мирного договору опосередкованим шляхом ліквідувала б 8-ий пункт Переяславських статей. Однак, дізнавшись про це, московський уряд заборонив В. Золотаренку користуватися даною інструкцією при укладенні мирного договору.

В новій інструкції, відправленій 5 травня 1660 р. в Борисов, де в цей час знаходилися військові комісари, гетьман уже не торкався цієї проблеми.

Дії українського духовенства свідчили про те, що воно не вважало підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові остаточно вирішеною справою.

Ігумен Трахтемирівського монастиря Іоасаф, який прибув в червні 1660 р. до Москви, прохаючи від імені українського духовенства дозволу на обрання нового митрополита, запитував і про те, від кого новий архіпастир буде поставлятися на митрополичий престол.

Знаючи стан церковних справ у Московській державі (патріарх Никон залишив свій престол, і Московська церква другий рік не мала патріарха), духовенство розраховувало на те, що московський уряд буде змушений відмовитися від відповідної статті Переяславського договору і дозволить новообраному митрополитові прийняти посвяту від константинопольського патріарха.

Настійні прохання українського духовенства і козацької старшини викликали невдоволення московського уряду22. Проте політичні події на Україні та церковна смута в Московській державі не створювали сприятливих умов для швидкої реалізації на практиці постанови 1659 р.

Навіть пізніше, коли в середині 60-х рр. XVII ст. І. Брюховецький сам неодноразово пропонував московському уряду прислати з Москви митрополита на київську кафедру, вмотивовуючи свою пропозицію тим, що незалежне від московського патріарха українське духовенство “двоедушничает”23, московський уряд, враховуючи складну політичну та релігійну ситуацію, вирішив не поспішати з прийняттям відповідного рішення аж до погодження всіх аспектів справи з константинопольським патріархом.

Остаточно проблема підпорядкування Української церкви Московському патріархатові постала на великому московському соборі 1666-1667 рр.

Прийняття рішення з цього складного питання покладалося на східних патріархів. Безпосереднім приводом до розгляду цієї справи став лист патріарха Никона до царгородського патріарха, де вказувалося на неканонічність посвячення у сан єпископа Мстиславського Мефодія Филимоновича, здійснене Москвою.

На засіданні собору єпископ Вятський Олександр, доводячи необхідність “возз’єднання” Української церкви з Московською, розглядав сам факт посвячення Мефодія митрополитом Крутицьким Питиримом, а не константинопольським патріархом, як перший крок до церковного об’єднання24.

Зрозуміло, що доповідь вятського єпископа не сподобалася українським ієрархам, які були присутні на соборі і заявили про свою приналежність до юрисдикції царгородського патріарха.

Так, коли перед урочистою службою в Успенському соборі патріархи Олександрійський Паїсій та Антіохійський Макарій заборонили присутнім архієреям носити хрест на митрі, оскільки цей привілей їм дав царгородський патріарх, українські ієрархи проігнорували цей наказ.

Непримиренна позиція українського кліру вплинула на ставлення східних патріархів до справи “О переводе малороссийского духовенства из ведомства Константинопольского патриарха в ведомство Московского” 25.

Тому пропозицію московського уряду схилити українське духовенство до визнання влади московського патріарха олександрійський патріарх рішуче відхилив, вмотивовуючи своє рішення тим, що не має повноважень втручатися у справи чужої єпархії.

Зрозуміло, що за таких обставин порушене вятським єпископом питання не могло бути остаточно вирішеним.

На необхідності переходу українського духовенства під зверхність московського патріарха наполягав і начальник Посольського Приказу А. Л. Ордин-Нащокін, вбачаючи в церковній єдності запоруку єдності політичної26.

Проте спроби московського уряду в 60-ті роки XVII ст. досягти підпорядкування Української церкви Московському патріархатові викликали рішучий опір українського духовенства 27.

Становище змінилося лише в 1670-ті роки, характерною ознакою яких стало зближення духовенства України з російською духовною ієрархією. Майже всі впливові представники українського кліру вступили в безпосередні стосунки з московським патріархом.

Численні посольства духовенства Київської митрополії, приїжджаючи в той час до московського царя з різними проханнями, вважали за необхідне відвідати також московського патріарха, який нерідко клопотався за них перед самодержцем.

Крім того, політична боротьба між вищим духовенством на Україні створювала сприятливі умови для втручання московського уряду у справи Української церкви.

Так, чернігівський архієпископ Л. Баранович, побоюючись поширення впливу митрополита І. Тукальського на Лівобережній Україні, навіть рішення такого важливого питання, кого вважати “верховним пастырем малороссийского духовенства”, залишає на розсуд московського царя 28.

Зрозуміло, все це дало підстави Москві брати безпосередню участь у справах Київської митрополії. Навіть події внутрішнього життя монастирів Лівобережної України не проходять повз її увагу.

За таких обставин московський патріарх Іоаким знову порушує питання про перехід Української церкви під юрисдикцію московського патріарха. Московському послові в Царгороді Возніцину доручається таємно дізнатися про ставлення константинопольського патріарха до цієї справи.

У грудні 1684 р. до Царгорода за відпускною грамотою на Київську митрополію був відправлений грек Захарія Софіра29. Активну участь у справі об’єднання церков взяли московський уряд і український гетьман.

У 1683—1685 рр. зав’язуються жваві стосунки українського гетьмана І. Самойловича з московським патріархом Іоакимом. І якщо в 1683 р. останній висловлював лише глибокий жаль з приводу того, що протягом тривалого часу Київська єпархія не мала свого пастиря30, то окольничий Л. Неплюєв, який прибув з Москви до Батурина в лютому 1685 р. з наказом від московського уряду, вже наполягав на тому, щоб новообраний митрополит отримав “архіпастирське рукоположения” саме в Москві.

Передбачалося також, що всі церковні справи на Україні вирішуватимуться за участю московського патріарха. Щодо константинопольського патріарха, то посланець рекомендував припинити з ним всілякі зв’язки і вийти з-під його залежності31.

Питання про перехід Київської митрополії під владу Москви набуло особливої гостроти, коли новообраний митрополит Гедеон-Святополк князь Четвертинський, єпископ Луцький і Острозький, висловив бажання прийняти архіпастирський жезл від московського патріарха32.

Рішення Четвертинського викликало невдоволення значної частини духовенства, яке, зібравши новий собор, висловилося проти підпорядкування Української церкви Московському патріархату 33. У своїх листах до І. Самойловича учасники собору, висловлюючи занепокоєння за долю православних в Речі Посполитій, наголошували на негативних наслідках такого підпорядкування для Київської єпархії.

Побоювання духовенства було небезпідставним. Вони розуміли, що коли московський патріарх почне керуватися загальнодержавними принципами в управлінні митрополією, Українська церква неодмінно втратить ряд своїх прав і привілеїв, зокрема:

– київський митрополит, будучи прирівнений у своїх правах до інших московських митрополитів, втратить ряд своїх прав “по титулу и в служении”, подібних до тих, які мав московський патріарх;

– київський першоієрарх абсолютно залежатиме від московського святителя в судових справах (до того суд київського митрополита вважався найвищою інстанцією при вирішенні духовних справ на Україні);

– не буде підтверджене право вільного обрання наступників на єпископські кафедри;

– закриватимуться друкарні й навчальні заклади (адже жоден з московських митрополитів не мав права засновувати їх).

– враховуючи ті зміни, які сталися в Білгородській єпархії після її входження до складу Московського патріархату, духовенство передбачало і зміни в церковних обрядах, оскільки там “церковно-бого-служебныя книги кіевскія велено отложить, а присланы московскія; церковное пеніе и служеніе отменено, а все по московски поставлено” 33.

Під тиском духовних осіб І. Самойлович змушений був відправити посольство до Москви.

Повідомляючи про обрання на престол Київської митрополії Гедеона-Святополка князя Четвертинського, гетьманські посланці (військовий писар С. Прокопович, канцелярист Л. Петровський, а також представники духовенства — ігумен Видубецький Ф. Углицький та ігумен Переяславський І. Дубина) повинні були добиватися гарантії того, що Київська митрополія залишиться “при таких правах и вольностях, что и при константинопольских патриархах” 34.

Вони мали відстоювати право збереження за київським митрополитом титулу екзарха Константинопольського патріарха, а також просити направити з Москви послів до Царгорода за відпускною грамотою.

Звістка про обрання на престол Київської єпархії нового митрополита була зустрінута з радістю в Москві. Однак разом з тим виникли нові ускладнення. Необхідно було довести законність втручання московського патріарха у справи Української церкви.

Не розраховуючи на швидке одержання згоди на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Москви від константинопольського патріарха, Іоаким вирішив знайти підстави законності своїх дій в історії Російської церкви.

За його наказом було зроблено відповідні виписки з літописів. Посилаючись на них, патріарх відповів гетьману, що погоджується благословити новообраного митрополита на Київську єпархію. Водночас в листі до Четвертинського він запросив його приїхати для посвяти в Москву35.

Щодо збереження прав Української церкви, то в листах патріарха про це нічого не повідомлялося. Лише в грамотах царів права і привілеї Київської митрополії загалом підтверджувалися.

Відповідь московського патріарха викликала нову хвилю незадоволення на Україні. Частина духовенства вважала, що більшість “зело надобных статей” залишиться незатвердженими36. І тому, “видя недовольствующих людей и бояся на нашиє имена впредь будущие времена от чинов духовных и мирских жалоб” 37, гетьман і новообраний митрополит вирішили зробити ще одну спробу у напрямі утвердження прав Української церкви.

У жовтні 1685 р. під час поїздки до Москви Гедеона-Святополка князя Четвертинського супроводжували гетьманські посланці — військовий бунчужний К. Іванович та старший канцелярії В. Кочубей. Посли повинні були домагатися затвердження московським патріархом і царями постатейно тих прав і привілеїв Київської митрополії, які спочатку були зігноровані38.

Особлива увага приділялася збереженню повноти влади митрополита. Хоча київський митрополит і приймав посвяту від московського патріарха, посли наполягали на тому, щоб всі інші духовні чини Київської митрополії поставлялися від свого митрополита “по исконным той митрополии правам”39.

Було порушено також питання про невтручання московського патріарха в суди Київської митрополії. Зазначаючи, що присутність митрополита на Україні необхідна для “утвердждеиия постоянства, яко порубежная митрополия”40, просили, щоб його не викликали на “годовое или полугодовое к царствующему великому граду Москве житие”41.

Особлива увага акцентувалася на необхідності збереження за київським митрополитом титула екзарха Константинопольського патріарха. Пояснювалось це необхідністю відвернення розколу в Українській церкві.

Збереження цього титулу гарантувало визнання митрополита як свого пастиря і закордонною паствою. При цьому зазначалося, що і московському патріарху те “экзаршество вредити не может”, більше того, навіть посилювало б його владу42.

Нагадуючи, що частина впливових духовних осіб не була присутня на елекційному соборі і тому могла чинити новообраному митрополиту “ожесточение”, посли просили також, щоб московський уряд і патріарх підтвердили своїми грамотами зверхність митрополита над єпископіями, архімандріями, ігуменствами, братствами, монастирями та церквами, які й раніше перебували під його владою.

Посли наголошували також на необхідності відправки посольства в Царгород, оскільки відпускної грамоти на Київську митрополію від константинопольського патріарха московський патріарх так і не одержав.

8 листопада 1685 р. Гедеон Четвертинський був посвячений у сан київського митрополита московським патріархом. І хоча останній знову не давав ніяких обіцянок стосовно збереження прав Української церкви43, московські царі в стверджувальних грамотах на Київську митрополію, наданих Гедеону Четвертинському після посвяти, задовольнили прохання посланців (крім одного — київський митрополит позбавлявся титулу екзарха Константинопольського патріарха) 44.

Фактично з цього часу Українська церква ввійшла до складу Московського патріархату, хоча справа і не вважалася остаточно вирішеною, оскільки необхідно було одержати згоду константинопольського патріарха.

Тому в листопаді 1685 р. до Константинополя відправляється посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим з грамотами від московського патріарха Іоакима і московських царів, в яких висловлювалося прохання визнати правову основу зміни становища Української церкви. Свою згоду на перехід Київської митрополії під зверхність Москви константинопольський патріарх повинен був підтвердити грамотами.

Однак, розпочавши переговори з цього питання із східними патріархами, Микита Алєксєєв і гетьманський представник І. Лисиця наштовхнулися на рішучу відмову.

Так, ієрусалимський патріарх Досифей категорично заявив, що не буде радити константинопольському патріарху відмовитися від Київської митрополії45. Спираючись на церковні канони, він доводив, що кордони єпархій мають бути незмінні і ніхто з єпископів не має права шукати влади в чужій єпархії.

Та й самі причини, наведені московським урядом і патріархом Іоакимом, він не вважав поважними, вбачаючи в намаганні московського патріарха поширити свою вкладу на київську єпархію прояв славолюбства, який призведе до негативних наслідків 46 (так, він вказував на можливий розкол в Українській церкві, якщо православне населення Речі Посполитої не визнає в Гедеоні Четвертинському свого пастиря).

Крім того, Досифсй зауважував, що відпускна грамота Константинопольського патріарха не матиме сили, якщо не буде підкріплена відповідними грамотами інших східних патріархів. Засудивши спробу московського уряду шляхом підкупу вирішити справу, Досифей радив московському патріархові задовольнитися титулом намісника константинопольського патріарха.

Не мали успіху і переговори з константинопольським патріархом Діонісієм. Лише згодом, завдяки сприянню турецького уряду, який, прагнучи зберегти добрі стосунки з Московською державою, виступив у ролі посередника в переговорах, Алєксєєв одержав необхідні грамоти до царів, патріарха Іоакима, митрополита Гедеона та української пастви від константинопольського та ієрусалимського патріархів.

У кінці 1686 р. грамоти були доставлені в Москву. Справа підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові була остаточно вирішена.

І хоча Київська митрополія ввійшла до складу Московського патріархату на широких автономних правах, московською державною і церковною владою вони не дотримувалися. Навпаки, згодом цілою низкою акцій Українська церква позбавлялася свого особливого статусу, перетворившись в рядову єпархію Російської православної церкви.

Однак слід зазначити, що неправомірно пояснювати розглядувані події “насильством” чи “узурпацією” з боку московського уряду або покладати вину на окремих історичних осіб (митрополита Гедеона-Святополка князя Четвертинського чи гетьмана І. Самойловича). Такий підхід нівелює, спрощує конкретно-історичну ситуацію.

Аналіз історичних документів доводить, що за тих обставин, що склалися після входження України до складу Московської держави, Українська православна церква не мала можливості зберегти свою незалежність.

Зрозуміло, що перебуваючи і в складі Російської православної церкви, вона могла користуватися певними правами самоуправління, але це залежало від змін у політичному, культурному й релігійному житті Росії в цілому.

Автор: Ольга ШЕВЧЕНКО, науковий співробітник відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАНУ

Джерело: Історична Правда

ПРИМІТКИ:

1-2 Летопись занятий Археографической Комиссии за четыре года.— СПб., 1871.— Отд. 4.—С. 167—168.

3 Див.: Архив ЮЗР.—Киев, 1873.—Ч. 1.—Т. 5.

4 Див.: Акты исторические, собранные и изданные Археографическою Комис-сиею.—СПб., 1842.—Т. 5.

5 Болховитинов Е. А. Описание Киевософийского собора и киевской иерархии с присовокуплением разных граммат и выписок, объясняющих оное.—К., 1825; Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем академиею.— К, 1856; Устрялов Н. История царствования Петра Великого.— СПб., 1858.— Т. 1; Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь.— Казань, 1914.— Т. 1; Титов Ф. И. Русская Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в XVII — XVIII вв.— К., 1905.— Т. 2.

6 Огієнко І. Приєднання Церкви Української до Московської 1686-го року.— Вінніпег, 1948; Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви.— Вінніпег, 1982; Огієнко І. Ідеологія української церкви.— Холм, 1944; Лотоцький О. Автокефалія.— Варшава, г938.— Т. 2; Крупницький Б.. Гетьмани і Православна Церква в Українській державі XVII — XVIII ст.— Нью-Йорк, 1954; Власовський І. Нарис історії Української ‘православної церкви.— Нью-Йорк— Київ — С. Бавнд Брук, 1990.— Т. 2; Єринюк Р. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Патріархії 1685-86 (Ювілейний збірник праць наукового конгресу у 1000-ліття хрищення Руси — України.— Мюнхен, Г988/1989.— С. 732—750; Удод Г. Приєднання Української Церкви до Московського Патріархату 1686.— Вінніпег, 1972; Kohut Z. Russian Centralism and Ukrainian Autonorny: Imperial Absorption of the Hetmanate 1760 s — 1830 s.—Cambridge .Mass., 1988; Kohut Z. The Problem of Ukrainian Orthodox Church Autonorny in the Hetmanate (1654—1780 s) / Harsard Ukrainian Studies. F. 14, Number 3/4 December 1990.—P. 364—376.

7 Акты ЮЗР.—СПб., 1878.—Т. 10.—Ст. 475.

8 Там же.— Ст. 504—506.

9 Там же.—Ст. 505. 1

10 Там же.— Ст. 752. |
10а Дорошенко Д. Нарис історії України,—К., 1992.—Т. 2.—С. 36.

11 Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в.— М., 1899.— Т. 1.—
С. 101.

12 Акты ЮЗР.—СПб., 1863.— Т. 4.—С. 89.

13 Власовський І. Вказ. праця — С. 309.

14 Корчмарик Ф. Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської
України —Нью-Йорк, 1964.—С. 36.

15 Акты ЮЗР.—СПб., 1863.— Т. 4.—С. 264.
1617 Акты ЮЗР.—СПб., 1863.—т. 4.—С. 273.

18-19 Митр. Мак а рий. История Русской Церкви —СПб., 1883.—т. 12.— С. 571; Титов Ф. Указ. соч.—С. 13; Эйнгорн В. Указ. соч.—С. 145; Полон-ська-Василенко Н. Українська православна церква після Переяславської угоди //’ Релігія в житті українського народу: Збірник матеріалів Наукової конференції у Рок-ка ді Папа 18—20.10.1963 — Мюнхен — Рим — Париж, 1966 —С. 150.

20 Акты ЮЗР —СПб., 1867.—Т. 5.—С. 6.

21 Там же.—С. 112.

22 Эйнгорн В. Указ. соч.— С. 154.

83 Акты ЮЗР.—СПб., 1867.—T. 5.—С. 282.

24 Э й н г о р н В. Указ. соч.— С. 387.

25 Л о т о ц ь к и й О. Вказ. праця.— С. 371.

2fi Див.: Політичний проект А. Л. Ордин-Нащокіна, викладений ним в 3-х доповідях (4, 25, 26  травня 1669 р.).—Акты ЮЗР.—СПб., 1677.— Т. 9.—С. 7—22.

27 Св. Димитрий Ростовский. Актовая речь, произнесенная 28 октября
1909 г. в Полтавской духовной семинарии по случаю 200-летия со дня кончины св. Ди-
митрия / Полтавские Епархиальные Ведомости.—1909 —№ 32.—С. 1278—1279.

28 ЭйнгорнВ. Указ. соч.— С. 789.

2!‘ Л о т о ц ь к и й О. Вказ. праця.— С. 375.

30 Документы по делу о подчинении Киевской |митрополии Московскому патри-
архату. 1683—1688//Архив ЮЗР.—К-, 1873.—Ч. 1.—Т. 5.—С. 38.

31 Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Москов-
скому патриархату//Архив ЮЗР.—К., 1873.—Ч. 1.— Т. ‘5.— С. 1Ю1.

32 АскоченскийВ. Указ. соч.— С. 236.

321 Zenon Е. Kohyt. The Problem of Ukrainian Ortodox Church Autonomy…— P. 366.

33 Терновский С. Указ. соч.— С. 115.

34 Документы по делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патри-
архату. 1683—1688 //Архив ЮЗР.—К., 1873.—Ч. 1.—Т. 5.—С. 68.

35 Там же.— С. 84—85.

3fi Російський державний архів давніх актів, ф. 248, оп. 29, кн. 1728, арк. 99 зв. 87 Там же, арк. 100. 34 Там же.

3,) Там же, арк. 101 зв.

40 Там же, арк. 106 зв.

41 Там же.

42 Там же, арк. 104.

43 Документы по делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патри-
архату. 1683—1688//Архив ЮЗР.—К., 1873.—Ч. 1.—Т. 5.—С. 85—89.

44 Прибавление к описанию Киевософийского собора и киевской иерархии //
Б о л х о в и т и н о в Е. А. Указ. соч.— С. 87—95.

45 Лотоцький О. Українські джерела церковного права.— Варшава, 1931.—
С 145—146.

46 Калтерев Н. Ф. Иерусалимский патриарх Досифей в его сношениях с рус-
ским правительством 1699—1)707//Чтения в императорском обществе истории и древ-
ностей российских.—М., 1891.— Кн. 2.— С. 8.