“Непереможна територія революції”. Правда і міф про бунт “Потьомкіна”

На кораблі найчастіше звучала українська мова і що “дивлячись на звичаї команди, йому спадає на думку, що ось так морем ходили запорожці”. Більшовиків команда не терпіла. Що ще приховувала комуністична пропаганда?…

Що читаємо? Матеріали наукової конференції “Життя та смерть міфу про броненосець/панцерник “Князь Потьомкін-Таврійський”, яка відбулась на історичному факультеті Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Виступи зібрано в збірку “Міф про броненосець” (Одеса, 2010).

Наклад видання – 100 примірників. Книга містить подяку багатьом добрим одеситам, які хто гривнею, а хто часом долучився до спільної справи, а також “Григоріям Потьомкіну та Вакуленчуку, Сергієві Ейзенштейну та іншим “титанам, богам та героям броненосної міфології”. Ми пам’ятаємо!”.

Що цікавого? Тим, кому менше сорока років і хто не застав радянської школи, яка культивували “потьомкінський” міф, варто було б – бодай у Вікіпедії – прочитати фабулу історії. Бо інакше не все в сьогоднішньому огляді буде зрозумілим.

Формальним приводом для протесту стала відмова їсти борщ, зроблений з поганого м’яса. Відтак старший офіцер Іполіт Гіляровський наказав старшині караулу Вакуленчуку розстріляти бунтівників, той відмовився і сам був смертельно поранений офіцером.

Між іншим, у спогадах мінного машиніста Рижего відмічається, що “обід з черв’яками” було явищем не рідкісним і, попри відразу, ніколи не мало жодних наслідків. А тут вибухнуло: семеро офіцерів, включаючи капітана судна Голікова, були вбиті…

2010-го минуло сто п’ять років з моменту повстання на броненосцеві, яке стало одним з найяскравіших моментів першої російської революції.

Образ матроського бунту яскраво зображений Ейзенштейном у 1925 році та численні компартійні книги сформували невірне з історичної точки зору уявлення про ту подію.

Скажімо, надзвичайно емоційний момент про накриття матросів брезентом, який гуляє “спогадами очевидців”, є художнім рішенням режисера, а не доконаним фактом. І роботи молодих вчених шляхом повернення до джерел знімають намул мистецьких та ідеологічних інтерпретацій.

Сцена, вигадана режисером, невдовзі стала сприйматись як “історичний факт”

Володимир Ульянов (Ленін) канонізував “Потьомкіна”, назвавши “непобедимой территорией революции”. Це майже рейдерство, бо більшовицькі агітатори не змогли “розагітувати” матросів. Тим часом, як представник меншовиків Фельдман (про нього нижче) був на борту протягом всього повстання.

З розпадом Радянського Союзу, як відзначає один із авторів збірника Павло Майборода, дослідження подій практично припинилося, проте, “можливості цього сюжету” ажніяк не вичерпано. Залишаються нез’ясованими причини повстання, не реконструйовано його хід, не з’ясовано такий ключовий його епізод як обстріл Одеси – зокрема, куди цілили – в будинок командуючого чи Міський театр тощо.

Корабель-герой “Потьомкін Таврійський”

Один із очевидців повстання, інженер-механік Олександр Коваленко у спогадах написав, що на кораблі найчастіше звучала українська мова і що “дивлячись на звичаї команди, йому спадає на думку, що ось так морем ходили запорожці”. За його ж свідченням, на панцернику більшовики мали підтримку десь 150 осіб, 70 були запеклими противниками революції, а решта була “болотом” й переходили на бік то однієї, то другої партії.

Прикметно, що Коваленко – був не просто “щирим” українцем, але переконаним націоналістом, членом Революційної української партії, що її очолював харківський адвокат Микола Міхновський, а її активними членами були Левко Мацієвич та Гнат Хоткевич.

Маловідомий епізод. Відомий письменник Іван Багряний теж спробував долучитись до “українізації” повстання. “Прочитавши в якийсь із мемуарних праць, що знаменита фраза “Та доки ж ми будемо рабами!” була сказана Г. Вакуленчуком (чи П. Матюшенком за іншою версією) українською, він вирішує написати про потьомкінців як про продовжувачів традицій Самійла Кішки та козацького Запоріжжя, але, на жаль, цей проект не був реалізований”.

Також у радянських книгах не згадували, що на кораблі були євангельські християни або як тоді казали – “штундисти”, і взагалі, що релігійні практики грали неабияку роль для учасників повстання. Про це, зокрема, залишилося в спогадах Християна Раковського – марксиста, який зустрів команду панцерника у Румунії, а через десять років став керівником Ради Народних Комісарів (уряду) УСРР.

Цікаво, що судовий православний священик, отець Пармен, не користувався повагою матросів через постійне пияцтво. Його позаочі навіть називали “отцем Халдеєм”. Але загалом, як пише історик, “команда не мала ніякої ворожості до християнських ідеалів, ба навіть використовувала їх для обґрунтування свого протесту”.

І вже точно в радянській історії не було місця епізоду, який залишив у своєму звіті Н. Негрі, комендант порту Констанца, куди прийшов революційний панцерник. “После поднятия русского флага на борт поднялся адмирал Писаревский и священник; последний мне сказал, что он совершит службу для изгнания злых духов (он имел такой красный нос, что было очевидно, что в его носу было сборище многих их этих духов)”. Веселий був чоловік, цей румунський комендант…

Матрос Григорій Вакуленчук – один із керівників повстання на “Потьомкіні”

Хоча, бунт за визначенням “бессмысленный и беспощадный”, і нічого доброго в ньому немає.

Шкіпер Т. Зубченко, який не належав до кола революціонерів, зміг викинути за борт пляшку з листом – “Православные люди! Прошу сообщить моей жене и деткам, что я умираю не от врага ,а от руки своего брата… По милости трюмного механика Коваленко, артиллерийского кондуктора Шопарева, старшего боцмана Мурзака я оставлен ещё на мучения… Дорогая Маруся, прошу, прости меня. Я умираю за Веру, Царя и Отечество. Крепко вас обнимаю предсмертною рукою. 19 июня 1905 года. Ответ не пиши, а похорони меня на севастопольском кладбище“.

Само собою, російська дореволюційна та сучасна “патріотична” історіографія не проходять повз такої очевидної тези – повстання спровокували і несуть за нього відповідальність “жиди”. При тому, що достеменно відомо, що на броненосцеві був 1 (один) єврей – представник партії меншовиків Костянтин Фельдман.

Відповідь на питання, яким чином один молодий чоловік у формі студента зміг розагітувати українських за походженням матросів проти російського походження офіцерів залишається у своєрідних текстах представників цього напрямку без відповіді.

Слушною видається теза автора, що малоефективним є намагання обєднати дві міфологічні версії, синтезувати їх, бо на виході маємо третю, не менш фантастичну, але більш курйозну. Саме повстання та його перебіг не визначались єдиним центром, були певною мірою збігом випадкових обставин і сама “мятежность” поведінки учасників бунту, відсутність чіткого плану про це свідчить.

Радянська пропаганда канонізувала моряків в образі більшовиків

Дуже цікавий – цілком кінематографічний – сюжет про подальшу долю кількох сотень “потьомкінців”. Дехто залишився в Румунії, беручи участь у місцевому соціал-демократичному русі і навіть створенні місцевих профспілок. Інші, особливо прихильники царського уряду – таких було чимало – повернулись на батьківщину. Решта розсіялася світом – від Балкан до Ірландії та Сполучених Штатів.

Панас Матюшенко трохи потинявся в злиднях і вирішив повернутись додому, був впізнаний і згодом повішений. Сам броненосець “Потьомкін” теж повернули додому і перейменували у «Пантелеймон», щоб не нагадувати про його революційне минуле.

1906-го спалахнуло повстання на “Очакові”, яким керував лейтенант Шмідт (так той самий; про пригоди його “дітей” не забуваємо з безсмертної сатири Ільфі і Петрова). Він з товаришами був розстріляний на острові Березань. А за кілька днів невідомий анархіст вбив пострілом командувача Чорноморським флотом адмірала Чухніна.

Після Лютневої революції 1917-го панцернику повернули старе ім’я. Та незабаром він став “Борцем за свободу”, а 1925-го року його банально розпиляли на залізо. І буквально через кілька місяців вже не існуючому кораблю прийшла світова слава.

Знаменитий італійський режисер Джузеппе де Сантіс так оцінив його вплив: “Мені здається, що картина Ейзенштейна мала вплив на все світове кіномистецтво”. Ну, а великий комік Чарлі Чаплін назвав цей фільм “найсильнішою кінодрамою, що я бачив”.

Віддаючи шану повсталим матросам і офіцерам “Потьомкіна”, принагідно дякуємо й Ейзенштейну.

Фраза.Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу, стоїмо за одне і доб’ємося того, що потрібно не тільки нам, а й нашим дітям та онукам“.

Джерело: Історична Правда