Російські козаки на службі у німецьких нацистів

Георгіївські стрічки під час Другої світової носили хіба що “козаки, які служили Великій Німеччині”. Зараз із цих людей за сприяння влади Луганщини створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило “родному отечеству”.

Цими днями в Україні ми святкуємо перемогу над лютим ворогом людства – гітлерівською Німеччиною. Вшановуємо тих, хто не шкодуючи власного життя, зробив свій внесок у цю перемогу. Але мусимо знати й тих “борцов за отечество”, участь яких у цій війні свідомо не оприлюднюється.

За сприяння колишніх секретарів комуністичної партії та комсомолу, теперішніх можновладців, на Луганщині наполегливо створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило “родному отечеству”. Водночас ретельно замовчується служба дончаків гітлерівській Німеччині під час Другої Світової війни.

А розповісти є про що. Адже у складі Вермахту та Військ СС воювали численні козацькі полки, дивізії та навіть корпуси.

На окупованих німцями територіях діяли козацькі поліцейські батальйони, що мали головним завданням боротьбу з партизанами. Козаки цих батальйонів часто служили наглядачамивійськовополонених червоноармійців.

При німецьких комендатурах були козацькі сотні, які виконували поліцейські завдання. Дві такі сотні донські козаки мали у станиці Луганській та ще дві – у Краснодоні. Чимало лиха від них зазнало цивільне населення Луганської області, а також місцеві партизани та підпільники, які чинили спротив гітлерівцям.

12 серпня 1942 року, біля хутора Пшеничного Станично-Луганського району, козаки-поліцаї разом із німцями погромили партизанський загін, яким командував І.М.Яковенко.

Козаки з нацистськими нашивками

Наприкінці вересня 1942 року в місті Краснодоні на Луганщині створено підпільну молодіжну організацію “Молода гвардія”, яка розпочала боротьбу з німецькими загарбниками. А 24 жовтня 1942 року у Краснодоні, відбувся “казачий парад”, яким донські козаки засвідчили свою відданість гітлерівському командуванню та німецькій адміністрації.

“На торжестве присутствовали 20 представителей немецкого военного командования и местных органов управления. С патриотическими речами перед казаками выступили бургомистр Краснодона П.А.Черников, атаман Гундоровской станицы Ф.Г.Власов, старый казак Г.Г. Сухоруков и немецкий офицер.

Все выступавшие были единодушны в своем призыве к казакам – установить тесное сотрудничество с немцами – освободителями и объединить усилия в борьбе против Советов, большевизма и войск Красной Армии.

После молебна за здравие казаков и скорую победу германской армии было зачитано и принято приветственное письмо Адольфу Гитлеру”.

Ось уривок із цього листа:

“Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско-сталинского жестокого террора своих соотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина, шлем Вам, Великому Полководцу, Гениальному Государственному Деятелю, Строителю Новой Европы, освободителю и другу донского казачества, свой горячий донской казачий привет!

Смерть Сталину и его опричникам! Хайль Гитлер! Да здравствует Гитлер! Да здравствует наш организатор и полководец казак-генерал Пётр Краснов! За окончательную победу над нашим общим врагом!

За Тихий Дон и донских казаков! За германскую и союзные Армии! За вождя Новой Европы Адольфа Гитлера – наше могучее, сердечное казачье “ура!”.

Приклад старших наслідували “молодые казачата”.

“В газете “Новая жизнь” № 54 от 20 декабря 1942 года опубликовано письмо Адольфу Гитлеру, “вождю великого немецкого народа” от учеников Станицы Луганской: “Мы, ученики специальной сельскохозяйственной школы Станицы Луганской, шлем горячий привет нашему освободителю Адольфу Гитлеру”.

В продолжении письма говорилось об обязательстве учеников этой школы стать такими культурными как немецкий народ”.

Від грудня 1942 року поруч із Краснодоном, у місті Кам’янську-Шахтинському Ростовської області, козачою конвойною сотнею при німецькій комендатурі командував Т.Н.Доманов, який згодом обійняв посаду “Походного Атамана донского казачества” – по загибелі С.В.Павлова в 1944 році.

Цей козацькій підрозділ створено ще наприкінці липня 1942 року. В його складі було чимало вихідців із Гундоровської станиці (зараз місто Донецьк Ростовської області).

“Казаки конвойной казачьей сотни принимали участие в охране железной дороги, несли дозорную службу, прочесывали лес на левом берегу Северского Донца в поисках бежавших советских военнопленных. В январе-феврале 1943 года эти же казаки рыскали по станице Гундоровской и по хуторам в поисках подпольщиков из разгромленной краснодонской “Молодой гвардии”.

“…В июле 1942 года в Урывский лес у города Каменска-Шахтинского зашел один из артиллерийских полков Красной Армии, чтобы укрыться днем от “мессеров”. Житель хутора Урывского, будущий полицай, выдал немцам советских артиллеристов.

Немцы, жалея живую силу своих войск, развернули орудия и танки в сторону леса и стали методически вести огонь по притаившимся в лесу красноармейцам. Это был не бой, а полное уничтожение всего живого в этом лесу.

Эта история очень схожа с историей Ерохинской балки в том же районе и в тот же период – июль 1942, такое же предательство казака-полицая из хутора Ерохина. Там немцы поставили на пригорке орудия и минометы и стали методически уничтожать все живое, что находилось в районе балки. Потом в район балки пошли легкие танки и с пулеметов расстреливали разбегающихся по полю красноармейцев”.

Багато німецьких колаборантів було і серед кубанських, терських, уральських, сибірських, астраханських та інших козаків – але в усіх козацьких формуваннях, що служили гітлерівській Німеччині, переважну більшість вояків складали саме донські козаки.

Колаборантство серед донського козацтва було масовим.

Козаки біля прапора в кольорах Донського козачого війська. 1942 рік

“Первоначально справа на груди у всех казаков красовались специально разработанные для “воинов с Востока” эмблемы в форме вписанной в ромб свастики-коловрата с горизонтальными “крылышками”, но с 1943 года они перешли на ношение стандартного вермахтовского орла со свастикой-коловратом в когтях. 

Казаки 5-го Донского конного полка И.Н.Кононова носили на головных уборах серебряную “мертвую голову” (от нем. “Тотенкопф”) так называемого “прусского типа” – символ верности до гроба. 

У казаков караульных эскадронов на рукавах мундиров и шинелей ниже локтя были георгиевские черно-оранжевые шевроны “углы” острием вверх.”

Формування козацьких частин здійснювалося під керівництвом начальника Головного управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини генерала Вермахту Пєтра Ніколаєвіча Краснова.

Нащадок Краснова став особистим катом Піночета

За складеною ним присягою козаки, як і він сам, клялися на вірність “Фюреру германского народа Адольфу Гитлеру”. А ось деякі висловлювання П.Н.Краснова:

“Здравствуй, фюрер, в Великой Германии, а мы казаки на Тихом Дону. Казаки! Помните, вы не русские, вы казаки, самостоятельный народ. Русские враждебны Вам.

Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь.

Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!”.

30 березня 1944 року Головне управління козацьких військ переведено з Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини до Головного управління СС Третього Рейху.

Пам’ятник генералу Краснову у станиці Єланській Ростовської області. 2010 рік

До відома читацького загалу пропоную один з наказів П.Н.Краснова, які він розсилав із Берліну. 20 червня 1944 року цей “казак-генерал” написав:

“Майор Миллер телеграммой от 19-го сего июня сообщил мне, что Походный Атаман полковник Павлов в бою с партизанами западнее Городища, 17-го сего июня, пал смертью храбрых.

Полковник Павлов с самых первых дней соединения Донских казаков с Германской армией для общей борьбы с большевиками, с лета 1942-го года, то-есть, в течение двух лет мужественно и доблестно, все время ведя непрерывные бои с врагами казачества, создал казачьи части, воспитывал их и обучал. Смерть его невознаградимая потеря для казачества и для родного его Донского Войска.

Скорбя с родными мне Донцами над могилой павшего героя великой войны с большевиками, горжусь тем, что Войско имело его в своих рядах в такие трудные боевые времена. Его вдове Феоне Андреевне Павловой приношу мои глубочайшие соболезнования в постигнутой ее утрате. Пусть будет ей и ее дочери утешением, что их муж и отец умер такою почетной, настоящей казачьей смертью.

За подвиги, совершенные во время долгого похода в боях казаков, предводительствуемых Походным Атаманом Павловым посмертно произвожу его в генерал-майоры, что внести в его послужной список”.

Як зазначив П.Н.Краснов, широку співпрацю з гітлерівцями козаки розпочали влітку 1942 року, проте кілька козацьких частин з’явилися у складі німецького війська вже в 1941 році:

“102-я добровольческая казачья часть И.Н.Кононова при штабе командующего тыловым районом группы армий “Центр”, казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса, казачий разведывательный эскадрон 4-го охранного самокатного полка, казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО”.

22 серпня 1941 року на службу до гітлерівців перейшов командир 436-го полку 155-ої стрілецької дивізії Червоної Армії І.Н.Кононов. Разом із ним до німців прийшов великий гурт бійців і командирів цього полку. Відразу по цьому Кононов запропонував їм створити добровольчу козацьку частину для боротьби проти Червоної Армії.

Одержавши на це згоду від німецького командування, він сформував її вже до 28 жовтня 1941 року, під номером 102, у складі двох кавалерійських ескадронів, двох ескадронів самокатників, одного гарматного взводу на кінній тязі та одного взводу протитанкових гармат. Ця військова частина започаткувала створення 5-го Донського козачого кінного полку.

“Когда в середине октября 1941 года части 14-го немецкого танкового корпуса подошли к реке Миус, за линией фронта, в тылу Красной Армии, уже шло сражение. Будучи уверенными в том, что бой ведут немецкие подразделения воздушных десантников или моторизированные части, каким-то образом попавшие в окружение, танкисты поспешили на помощь.

Каково же было их удивление, когда они обнаружили, что “немецкими десантниками”, атаковавшими оборонительные порядки Советской армии с тыла, оказалась казачья сотня под командованием потомственного донского казака – старшего лейтенанта Николая Назаренко. В середине октября эта группа в качестве маршевого батальона была направлена на реку Миус, где заняла позицию в тылу советской 9-й армии.

Сам отряд к тому времени представлял собой довольно внушительную силу, в Таганроге все бойцы были полностью экипированы стрелковым оружием и достаточным количеством боеприпасов, а также продовольствием и медикаментами. К тому же по прибытии на место в качестве усиления отряду были приданы 5 артиллерийских орудий.

Дождавшись удобного момента, Назаренко принял решение “нанести удар в спину” советским подразделениям и прорваться навстречу наступающим немецким танковым частям.

К несчастью для казаков, за несколько часов до атаки была проведена перегруппировка войск, и сразу несколько советских полков оказались в тылу отряда мятежников. Взяв “добровольцев” в кольцо, они принялись методично их уничтожать, но тут-то и подоспела долгожданная помощь с немецкой стороны, спасшая отряд казаков-коллаборационистов.

В немецких документах отряд Назаренко значился как “казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса Вермахта”. Все казаки получили со склада немецкую униформу и стрелковое оружие. Единственным их отличием от немецких солдат стали большие белые нарукавные повязки с нашитой на них черной буквой “К”, а у Назаренко на немецкой офицерской фуражке была сине-красная кокарда донского войска”.

“…В ноябре 1941 года казаки станицы Синявской при подходе немецких войск перебили местную власть, забрали все имеющееся в наличии оружие и ушли в Донские плавни, где и дождались прихода немецких войск.

Обратившись к освободителям с речью, они попросили посодействовать им в создании казачьей сотни. Немцы удовлетворили их просьбу и снабдили казаков лошадьми и оружием.

Вскоре советские войска нанесли контрудар и отбросили противника к Таганрогу. Казаки отступали вместе со своими новыми союзниками, причем уже под официальным названием: казачий разведывательный эскадрон 4-го охранного самокатного полка Вермахта”.

Опріч цього наприкінці 1941 року у складі німецького війська створені й інші козацькі частини:

“444-я казачья сотня в составе 444-й охранной дивизии, 1-я казачья сотня в составе 1-го армейского корпуса 18-й армии, 2-я казачья сотня в составе 2-го армейского корпуса 16-й армии, 38-я казачья сотня в составе 38-го армейского корпуса 18-й армии, 50-я казачья сотня в составе 50-го армейского корпуса 18-й армии”.

А у травні 1942 року по одній козацькій сотні створено в усіх армійських корпусах 17-ої польової армії Вермахту та ще дві козацькі сотні – при штабі цієї армії.

Влітку 1942 року співпраця козаків з гітлерівцями набула іншої якості. Відтоді у складі військ Третього Рейху створювалися вже не козацькі сотні, а козацькі полки та дивізії.

Сучасна російська влада та її холуї в Україні нещадно таврують німецьких колаборантів у всьому світі, але ніколи не згадують російських козаків-колаборантів.

У місті Москві, біля храму Всіх Святих, споруджено меморіальну плиту П.Н.Краснову, козацьким генералам, отаманам і воякам 15-го козацького кавалерійського корпусу Військ СС, які служили гітлерівській Німеччині. Напис на цій плиті приголомшує: “Казакам павшим за веру и отечество”.

 За веру, отечество и фюрера

У станиці Єланській Шолоховського району Ростовскої області бовваніє пам’ятник генералові П.Н.Краснову. На додаток до цього в Луганську, на вулиці імені Карла Маркса, стоїть пам’ятний знак на якому написано: “Казакам, отдавшим жизнь за отечество”. Напис майже такий, як у Москві. Йдеться за царських жандармів, білогвардійців і німецьких прислужників? Так, ними й були донські козаки, ці непрохані зайди в Луганську!

За часів Російської імперії місто Луганськ було у складі Єкатеринославської губернії, а станиця Луганська належала до Області Війська Донського. Проте розташовані вони майже поруч – за два десятки кілометрів одне від одної.

Вислужуючись перед царською владою, дончаки неодноразово приходили до Луганська для придушення страйків і заворушень серед робітників міста. У травні 1919 року донські козаки, у складі білогвардійської армії Денікіна, вдерлися до Луганська, здолавши опір його оборонців.

Зараз від середмістя Луганська до Гострої Могили на його південному передмісті простягається вулиця Оборонна. Свою назву ця вулиця дістала на честь оборонців міста, які чинили тоді опір денікінській армії.

Бої на Гострій Могилі тривали від 21 по 30 квітня 1919 року. Там споруджено величні пам’ятники оборонцям міста в 1919 році. Луганськ ще раз побачив донських козаків, коли в січні 1943 року, вони, у складі війська “Великой Германии”, тікали на захід від Червоної Армії.

На підступах до міста й, зокрема, на Гострій Могилі, цю втечу тоді прикривали військові частини Третього рейху – визволителі Донського козацтва. В боях за Луганськ проти Червоної Армії донські козаки “особенно не отличились”, проте незабаром надолужили це на Міус-фронті.

Бодай би хтось зі згаданих луганських можновладців та численних місцевих “борцов с фашизмом” обурився з цього. “На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!”. Не мають вони й бажання споруджувати пам’ятники бійцям Червоної Армії та цивільним особам, які загинули на теренах Луганської області від рук вояків козацьких формувань гітлерівської Німеччини.

Ось як на початку 1943 року донські козаки воювали “за отечество” на відстані ста кілометрів на схід від Луганська, в сусідній Ростовській області.

“Казаки 1-го Синегорского полка войскового старшины Журавлева в январе 1943 года вместе с немецкими войсками держали оборону на правом берегу реки Северский Донец.

Здесь, у хутора Ясиновский, особенно отличилась отдельная сотня под командованием сотника Рыковского, которой удалось в одной из контратак отбросить прорвавшиеся советские войска обратно за реку.

Прапор 1-го Синегорського козачого полку. Фото: elan-kazak.ru

Последних бегущих назад красноармейцев вырубил конный взвод казаков прямо у Донца. Из 800 человек спаслись менее двух десятков. При переформировании казачьих соединений войсковому старшине Рыковскому доверили полк. Есть сведения, что он проучал и красных “казаков” 5-го корпуса – набраных и одетых в казачью форму кацапов Воронежской, Тамбовской и Ростовской областей”.

Зауважимо, що 5-й кавалерійський корпус Червоної Армії мав назву “Донской казачий”.

В лютому 1943 року 112-а Башкирська кавалерійська дивізія (згодом 16-а гвардійська Башкирська кавалерійська дивізія) Червоної Армії взяла участь у поході в запілля гітлерівських військ до вузлової залізничної станції Дебальцеве.

Автографи башкірів на Рейхстазі. ФОТО

Внаслідок цього зупинився рух німецьких потягів залізничними гілками, що сполучають Дебальцеве зі станціями Микитівка, Алчевськ і Петровеньки. Чималих втрат гітлерівці зазнали тоді в живій силі та військовій техніці.

На прорив із ворожого запілля дивізія рушила 23 лютого 1943 року. Під час жорстокого бою біля села Юліне (між селищем Петровським і Штерівкою на Луганщині), командир цієї дивізії генерал М.М.Шаймуратов зазнав важкого поранення та потрапив до брану.

“Його схопили німці й донські козаки, що перебували на службі в окупантів. Вони втягли генерала в одну з хат, господарів вигнали. Замість того, щоб проявити великодушність до пораненого ворога, як вимагають правила і звичаї війни, ці люди розпочали криваву оргію, багнетом виколовши йому очі, на плечах вирізавши погони, а на спині – “зірку”.

Знівечене тіло поховали полонені кавалеристи, серед яких був і ад’ютант комдива – у присутності господарки хати вони закопали його під стіною стайні”.

Мешканцям Луганщини добре відомо, що від лютого до серпня 1943 року Червона Армія вела запеклі бої на Міус-фронті.

Але небагато луганців знають, що тут проти неї, у складі 29-го корпусу 6-ї армії Вермахту, воювала “казачья группировка: 1-й Донской казачий полк имени атамана М.И.Платова, 17-й Донской казачий пластунский полк Т.Г.Бударина, Отдельный казачий конный полк Шведова, 6-й Семигорьевский  казачий пластунский полк, Шахтинский казачий батальон городской полиции”.

В цих частинах було близько восьми тисяч козаків. Понад півроку вони завзято нищили тут бійців армії “родного отечества”. У складі інших німецьких частин на Міус-фронті воювали ще й І/454-й, ІІ/454-й, ІІІ/454-й, ІV/454-й та 403-й “казачьи дивизионы”.

Бої біля Ростова на Дону описані у спогадах “Дон, Кубань и Терек во Второй мировой войне” іншого “казачьего ветерана” – П. Н. Донскова.

“В бою под Батайском в начале февраля 1943 года, при поддержке самолетов германской военной авиации “Люфтваффе”, казаки остановили танковый рейд красных силами противотанковой артиллерии, казачьей пехоты, конницы (в том числе конной казачьей полиции), отряда казаков истребителей-танков, вооруженных “противотанковыми кулаками (гранатометами-“панцерфаустами”, известными в русскоязычной литературе также под названием “фаустпатронов”) и бутылками с горючей жидкостью.

Оборона города Новочеркасска также была упорной. Казакам удалось разгромить передовые части 2-й гвардейской армии красных и захватить 360 пленных, чем они немало удивили видавших виды немецких офицеров”.

При відступі німців в 1943 році разом із військом “Великой Германии” рушили сотні тисяч козаків і членів їхніх родин, тобто “изменников Родины”. Серед цих зрадників було 135 850 донських козаків. З теренів Луганської області та тутешніх кінних заводів вони погнали на захід величезну кількість коней і худоби.

Від Червоної Армії козаки тікали тоді двома шляхами. Перший шлях пролягав північним узбережжям Азовського моря, а другий – з Таманського півострова через Керченську протоку до Криму.

На півдні України і у Криму з числа цих нацистських прихвоснів німцями тоді були сформовані “Сводно-Казачья кавалерийская дивизия полевой полиции “Фон Шуленбург” и Казачья пластунская бригада полевой полиции генерала Духопельникова”.

Під час Другої Світової війни вояками німецького війська “опікувалася” польова жандармерія. Натомість польова поліція відповідала за дотримання окупаційного режиму, а при відступі німців вона перетворювала прифронтову смугу на “Зону выжженой земли”.

 Варшава, серпень 1944 року. Нацистські колаборанти придушують польське повстання. В центрі – майор Іван Фролов разом із іншими офіцерами. Солдат праворуч, судячи з нашивки, належить до Російської Визвольної Армії (РОА) генерала Власова. Фото: ru.wikipedia.org

Бригада польової поліції була не першим козацьким формуванням, яке гітлерівці створили у Криму. Ще у грудні 1941 року в містечку Тавель Сімферопольського району вони сформували “казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО (от нем. “Нахрихтенбеобахтер”)”.

Загін був у підпорядкуванні командувача німецькими військово-морськими силами південно-східного басейну, спеціалізуючись на військово-морській розвідці на Чорному, Азовському морях, диверсійній роботі проти Північно-Кавказького та 3-го Українського фронтів і боротьбі з радянськими партизанами.

Ця козацька частина розташовувалася в Сімферополі до жовтня 1943 року. В лютому 1942 року в місті Сімферополі створено один із ескадронів “казачьего кавалерийского полка “Юнгшульц”. Нарешті в серпні того ж 1942 року з донських і кубанських козаків сімферопольського табору військовополонених німцями сформована “1-я Андреевская сотня казачьего полка особого назначения Абвергруппы-201”.

Командував цією сотнею німець – лейтенант Гірш. Вона використовувалася при розвідці ближнього запілля радянських військ. Окремих козаків засилали до радянського запілля з диверсійно-розвідувальними завданнями. Мабуть сучасні “крымские казаки” є спадкоємцями цих покидьків, бо інших попередників у них у Криму не було.

Загальна кількість козаків, що воювали на боці Третього Рейху в 1941-1945 роках, сягала ста тисяч. Ці “борцы за отечество сражались” разом із гітлерівцями проти Червоної Армії до останніх днів війни. Кривавий слід за собою вони залишили від Сталінграду до Польщі, Австрії та Югославії.

Викладені вище історичні відомості луганські чиновники не оприлюднюють. Вони виявляють неабияку обізнаність стосовно тих німецьких колаборантів, які воювали за тисячі кілометрів від Луганщини, але нічого не знають, чи не хочуть знати, за козаків-колаборантів Гітлера на місцевих та сусідніх теренах.

Георгіївська стрічка: поваги – нуль, максимум пропаганди

Кілька слів стосовно “георгиевских ленточек”, які зараз чіпляють на честь перемоги над гітлерівською Німеччиною у Другій Світовій війні. Жоден вояк Червоної Армії під час цієї війни не одержав будь-якої відзнаки чи нагороди із назвою “георгиевская”:

“Георгиевские кресты, наградное оружие и шевроны получали тогда казаки, которые служили Великой Германии”.

Щороку 9 травня на Луганщині і, зокрема, на Гострій Могилі, у Краснодоні та на Міус-фронті, під час урочистостей і святкувань з нагоди Дня Перемоги, представники влади промовляють: “Мы чтим нашу историю и никому не позволим…”.

На почесному місці біля них зазвичай стовбичать донські козаки з “георгиевскими” відзнаками. Бракує лише портретів Краснова, Павлова, Доманова, Кононова та інших ватажків донського козацтва.

“А братія мовчить собі, витріщивши очі! Нехай, каже, може так і треба”. І слухняно й собі скрізь чіпляє “георгиевские ленточки”.

Ігор САЄНКО (Луганськ)

ДжерелоІсторична Правда